Ректор НУЦЗУ
генерал-лейтенант
служби цивільного захисту
Садковий Володимир Петрович

Шановні друзі!

Рятування людини у будь-якій надзвичайній ситуації — бла­городний, відповідальний і, водночас, небезпечний і складний шлях тих, хто за покликом серця обрав про­фесію рятувальника. Ці смі­ливі, мужні й рішучі люди у нелегкій соціально-еконо­мічній і політичній ситуації сьогодні з честю виконують свій обов'язок перед наро­дом, демонструючи наполег­ливість у виконанні постав­лених завдань.

Впроваджуючи в життя девіз — «Запобігти, врятувати, до­помогти», вони у скрутну го­дину завжди на сторожі життя і здоров'я громадян України, долають наслідки надзвичай­них ситуацій, надають допо­могу тим, кого спіткало лихо. Народна "Служба порятунку 01" — єдина служба, що зав­жди поруч із людьми, завжди у повній боєготовності. І висо­кокваліфіковані фахівці своєї справи, яких готує Універси­тет цивільного захисту Укра­їни, провідний вищий нав­чальний заклад цього про­філю, завжди були, є і будуть взірцем високої професійної підготовки, самовідданості і мужності.

детальніше »

Волею долі я не народилася в Україні. Мені судилося почути українську мову лише у віці шести років, коли із батьками ми переїхали жити з Росії в село під Маріуполем. Спочатку я не розуміла жодного фільму по телевізору, а також мови багатьох людей. Ця дезорієнтованість на деякий час ускладнила процес адаптації до нового середовища, але я досі, наче це було вчора, пам’ятаю моє перше заняття з української мови. Мій батько сидів поруч і вчив мене правильно вимовляти слова. Він, що народився і виріс в Україні, сказав: «Доню, українська мова дуже милозвучна, а пісні нею надзвичайно гарні». Відтоді мій інтерес зростав із кожним днем, і зовсім скоро я вже розуміла все, про що йдеться. Я дорослішала. Дізналась у школі історію українського народу: скільки гніту від загарбників різних держав він переніс, перш ніж Україна стала самостійною; скільки крові за незалежність було пролито нашими пращурами! Від усвідомлення того, що в мені тече козацька кров аж дух перехоплює! Історія України не схожа на жодну з інших, бо кожен з етапів її державотворення унікальний.

Я всім серцем люблю Україну і, до речі, обожнюю українські пісні. Гадаю, для того, щоб любити країну, необхідно розуміти й любити народ, чого, на жаль, так бракує нашим політикам. Особисто я захоплююсь українцями. А як же інакше, адже більшість із них є нащадками славетних героїв?! Узагалі український народ відрізняється особливою терплячістю і гострим розумом, а дівчата — одні з найвродливіших у світі. Тому я пишаюся тим, що я одна з них. Хоч я не народилась в Україні, я народилась українкою!